Валерій Верховський
про українську фантастику, яка шукає своє обличчя

Валерій Верховський – письменник, що живе в Криму і пише фантастичні твори, при чому пише не російською, що було б зрозуміло для мешканця Криму, а українською мовою. Фантаст зізнається, що ніколи не хотів бути популярним і відомим – натомість волів, щоб відомими і популярними були його твори. В Херсоні він має своїх читачів і поціновувачів, час від часу приїздить в наше місто, зокрема, бував гостем молодіжної літературної кав’ярні «ЛітTERRA», яка кожного місяця збирає шанувальників книги в стінах обласної бібліотеки для юнацта ім. Б.Лавреньова.

Пане Валерію, чому Ви, живучи в Криму, пишете українською? Чи, може, Ви не зовсім кримчанин?..
Я народився і все життя провів в Криму. Хоча батько мій з Західної України, мати - з Донбассу. Але, що цікаво, мати вчилась в єдиній у місті Горлівка україномовній школі. І в сенсі патріотизму, і в сенсі того, що я захопився фантастикою – це її заслуга. Ще у мене є старший брат, якому я завжди буду вдячний за його допомогу – він був єдиний, хто підтримав мене, коли я почав писати якісь наївні дитячі фантастичні оповідання. Саме він давав мені першу виважену критику. Зараз він скромнічає, відмахується – але його заслуга найбільша, тому що я в житті жодного разу не ходив до літстудії, до літгуртка, не був на жодному літературному семінарі – я жив далеко від Сімферополя, де є спілка письменників. Я, можна сказати, у власному соку варюся, але щось з того вийшло – сподіваюся.
У побуті теж спілкуєтесь українською?
В Криму я, звісно, спілкуюся більше російською мовою (якщо не рахувати кримських татар, іншої мови там просто немає, 3% неросійськомовного населення дають саме кримські татари), і перша мова в моїй родині, яку я чув, була російська. За переписом я пишу, що рідна мова в мене українська, хоча насправді я двомовна людина, українською і російською володію однаково, може, навіть російською краще. А українську просто вчив, бо у мене було таке бажання.
Тож, до школи ходили російської?
А в Криму на той час не було інших шкіл – хіба що англомовні. Школи з українською мовою навчання почали зявлятися десь в середині 1990-х, і то під тиском кримської «Просвіти», кримських націонал-демокритчних кіл і якоюсь мірою під тиском Києва. Зараз цих шкіл одиниці, і, до речі, коли у нас в райцентрі в Нижнегірську, де я живу, кілька років тому відкрився перший україномовний клас (там навіть нема школи – тільки клас), половина дітей, що туди одразу пішла – це кримські татари, і тільки половина - українці. Такі кримські реалії. Так історично склалося, що тепер кримські татари вчать українську мову, хоча за іншого розвітику подій могло б бути навпаки - Кримське ханство простягалося від Бесарабії до Слобожанщини.
А що спонукє Вас творити саме українською мовою?
Я не можу дати однозначної відповіді. Але це не є якийсь розрахунок. В Криму багато російськомовних літераторів вважають, що якщо ти пишеш українською, тобі одразу відкриваються всі двері в Києві чи у Львові. Ні. Це набагато важче і найменш вдячно. Українською мовою мені писати подобається. Неполіткоректно скажу, що українська мова краще за російську. Принаймні, як інструмент письменника. У письменника є лише один інструмент, єдиний засіб вриаження – це мова. І як засіб вриаження українська мова набагато потужніша. В українській мові, можливо, не розвинута технічна, наукова, фахова термінологія. Але для літератора українська мова – це знахідка.
Наприклад?
Я люблю читати українську барокову літературу, старовинну таку мову відчувати. Є такий вираз – «стрибати в гречку». Я знайшов в бароковій українській мові таке призабуте зараз слово «венерувати», від цього я сконструював іменник «венерощі», і цим словом, як евфемізмом, можна замінити багато чого, не опускаючись у вульгарний лексикон. Якщо пошукати, багато прикладів можна знайти.
Ваш шлях у літературу був довгий, тернистий. А якщо б почати спочатку?
Можливо, я не розмінювався б на якісь речі, менше слухав порад, а більше уваги приділяв літературі – писав, писав і писав. Це для мене справа життя. Але дуже довго я пробивався, на жаль. Це надто важко – незалежно від того, пишеш ти добре чи пишеш погано, це нікого не хвилювало, принаймні, в 90-ті. Я багато років згаяв на те, що спочатку намагався бути, як всі – отримати вищу освіту, десь працювати, «збудувати дім, посадити дерево, виростити сина», а літератруну творчість відкладав на майбутнє. Якби щось змінити – мабуть, і не вчився б в інституті. Тому що вища освіта насправді знецінилась.
Цікаво, хто Ви за фахом?
За першою освітою я геолог, але працював дуже мало - в 90-ті доводилося працювати ким завгодно.
Багатий життєвий досвід – чи для письменника-фантаста це доцільно?
У словосполученні пиьменник-фантаст на першому місці стоїть слово «письменник». Письменнику потрібен життєвий досвід – інакше літератури не вийде. В якомусь сенсі, це вплинуло позитивно. Я бачу дуже багато молодих письменників: школа – університет – дискотека, і це є весь їхній досвід. Вони намагаються щось писати, і в них виходіить з відповідним результатом. Людина може мати досвід, але досвід цей треба ще осмислити, перетравити і видати щось. А якщо ти письменник-фантаст, ти маєш бути трошки філософом, обовязково мрійником, мати гарну уяву – тоді все додасться. Фантастика – особливий жанр. В хорошій фантастиці все переплітається. Хороша фантастика має бути етично правдивою і естетично яскравою. Життєвий досвід, якісь болі, думки, переживання чи навпаки, позитивний досвід - він впливає на літературу і наповнює її емоціями і думками автора, але при цьому все це має бути дуже міцно сплетено з уявою. Фантастика має два крила – і правдивість, і яскравість.
Вам література приносить сталий дохід?
Література приносить доходи непевні. Мені довелось самому шукати спонсора для видання книжки, самому шукати видавця, самому займатися рецензуванням книжок. Зараз я більше займаюся публіцистикою, критикою, літературним перекладом з англійської – не вважаю, що це моє покликання, але трошки виходить, незабаром має вийти книжка. Я трошки працював головним редактором часопису фантастики «Український фантастичний оглядач», на жаль, ми розійшлися з тією командою в різні боки. Зараз я хочу створити власний серйозний проект з виданням часопису з літературним конкурсом. І я покладаю надію на покоління 1990-х років народження, саме на їхнє бачення фантастики, на їхнє бачення майбутнього, на їхнє нове слово в українській літературі.
В Україні не вистачає літературних конкурсів?
Одного не вистачає точно – конкурсу україномовної фантастики. За всієї моєї поваги, навіть на «Коронації слова» фантастика не має жодних шансів. Є кілька конкурсів в Криму, але там «крутиться» російськомовна аудиторія. Є 2 конвенції фанатсики – в Харкові «Зоряний міст» і Києві «Портал». Але це не мій вибір - ця пострадянська фантастична спільнота – письменникі, видавці, критики, завзяті читачі, які як були, так і залишились радянськими, які українську мову сприймають як іноземну, хоч і живуть тут. Це факт. Тому треба десь цивілізовано робити свою справу і доводити свою точку зору чимось більш грунтовним, ніж суперечки. І сподіваюся, що навесні ми оголосимо про цей конкурс.
А Ви самі приймали участь у конкурсах?
15 років тому під конкурс написав оповідання - і буквально через місяць, зовсім не сподіваючись на це, почув своє власне прізвище в радіоефірі. Це було для мене легким шоком. Оповідання прочитали в ефірі, та, на жаль, друком воно вийшло лише через 10 років, в 2006-му, а книжкою – тільки в минулому році. Перше оповідання збірки «Ера електрики» я так само колись написав і відіслав на конкурс, де головою журі був Андрій Курков, і це оповідання там отримало диплом. Стимулом до половини творів цієї збірки виступили конкурси. І якщо ви на конкурсі нічого не отримаєте, крім морального задоволення, все одно залишаться твори, залишиться досвід, який вам знадобиться.
На мій погляд, сучасні діти фантастику читають менше, ніш наше покоління.
Я ще займаюсь соціонікою – є такий новий науковий напрямок, який обєднує філософію, психологію, який розділяє людей на 16 психологічних типів. І ставлення до фантастики, до речі, теж проявляється відповідно до характеру: людина може або захоплюватися фантастикою, або ставитися до неї скептично. За опитуваннями, читають фантастику від 30 до 40% старшокласників і студентів. Я зустрічаю багато молодихлюдей, які люблять читати фантастику. Думаю, тут проблем немає. Другий аспект: сама фантастика, і не лише українська - світова (не гворимо про фентезі, готику чи містику) – перебуває у певній кризі жанру. Таке було уже не раз. Для англо-америкинськї фантастики це був період кінця 50-х – початку 60-х років. Айзек Азімов після запуску першого супутника у 1957 році відмовився писати фантатсику і впродовж 15 років писав лише науково-популярні книжки, вважаючи, що фанастика науково застаріла. В 60-ті роки в англо-американській літературі спалахнула нова хвиля, це було вже щось близьке до пост-модерну, до сюрреалізму, письменнки надали фантастиці нову форму -і це привернуло увагу читачів. Потім в 70-ті роки теж був певний застій. Якщо читати книжки тих років, дуже мало знайдеш цікавого – повтори, повтори і самоповтори. Але у 80-ті роки з’явився кіберпанк - цей напрямок ми більше знаємо по фільмам «Термінатор», «Робокоп» (це більш попсовий варіант кіберпанку, тільки зараз в Америці екранізується класика цьго жанру «Нейромант» Вільяма Гібсона, десь через рік він вийде на екрани, до речі, головну жіночу роль там грає Міла Йовович). Слов’янська фантастика теж себе вичерпала, тому що її основа була ідологічною, тобото, «світле комуністичне майбутнє» - і тільки під цим «соусом» дозволялося фантастам фантазувати. Зараз це читати вже неможливо. В російській фантастиці виникла течія «космізм», вона не була достатньо розвинута, але зараз повертається. Можливо, це той шлях, яким піде російська фантастика. Нам, україномовній фантастиці, треба не просто когось копіювати. Я читаю твори і зрілих, і молодих фантастів і наштовхуюсь на те, що вони пишуть або російською мовою про майбутню російську імперію, де ніякій Україні нема місця, або навпаки - про Джонів і Джеків – там теж Україні нема місця, вони начитались англомовної фантастики і не можуть собі уявити майбутнє саме України. Те, що ми збираємося почати – це пошук українською фантастикою свого обличчя, свого власного «я». Якщо все це вийде, я думаю, у нас застій мине і буде яскравий спалах української фантастики.
І куди йде українська фантастика?
Це питання, яке мене теж цікавить. Я не можу дати однозначної відповіді. Насамперед, що я закладаю в свої твори і що хотів би бачити в українській фантастиці – це більше відповідати нашому менталітету, нашому національному характеру. Я думаю, що українська фантатсика має бути більш емоційною, гумористична фантастика має розвиватися як один з важливих напрямків. По-друге, ми маємо спиратися на ті авторитети, які Україна зараз має, і один з цих пріоритетів – соціоніка. Вона виникла десь в Швейцарії, розвивалася в Америці, потім саме як соціоніка зявилася в Литві, нею цікавяться і в Росії, але столицію світової соціоніки є Київ. Все це дуже цікаво, це дуже бурхливо звраз розвивається, все це можна використати в фантастиці. Зокрема, у мене є таке бачення майбутнього: сучасна західна цивілізація раціональна; можливо, на зміну їй прийде інша цивілізація – ірраціональна. Колись все вирішувала зброя, зараз – гроші. Колись провідною верствою були воїни (кшатрії, самураї, лицарі, козаки), зараз – бізнес, купці зі своїми недоліками й перевагами. Колись свободу треба було завоювати – зараз свободу можна лише купити. Як це буде в майбутньому? Можливо, етика прийде на зміну логіці. Яким буде це майбутнє і як цього досягти – отакі питання може висунути фантастика.

Лариса Жарких
Фото Лізи Жарких
2012