Зовні вона звичайна жінка – дуже гарна і надзвичайно талановита, але скромна і щира. Та її вміння перетворюватися, перевтілюватися на очах викликає захват. Зірку театру ім. І.Франка народну артистку України Наталію Сумську за період херсонських гастролей ми змогли побачити лише в двох ролях: Еліза Дулітл у «Пігмаліоні», яка перетворюється з неосвіченої квіткарки у справжню леді - і стара Кайдашиха у «Кайдашевій сім’ї».

 

Так, сьогодні як раз 33-й сезон я закриваю.

Щось не виникло потреби. Все складалося, і, фактично, те саме можна було б очікувати чи підніматися з ролями в будь-якому театрі і в будь-якому місті. То чи варто? Була колись така якась думка… Я бачу, що часом якісь майстри, які хочуть свої театри зорганізувати, 10 років тільки чекають, щоб театр відкрити, а потім треба ще працювати, ще грати. То чи є рація щось міняти? І потім, це і колектив, з яким я вже зріднилася, це і будівля рідна, якій більше ніж 100 років, цей унікальний театр, - воно мені все близьке, і немає потреби. Колись була авантюрна пропозиція залишитися в Австрії, у Відні – після гастролей «Білої ворони», але тоді це було непопулярно, неприйнятно, щоб кидати трупу, влаштовувати угоду якусь. Так воно і лишилося.

Це було досить інтуїтивно. Я якось не усвідомлювала, що це вкрай необхідно, що ніяка інша робота – тільки ця. Мені хотілося стати і педагогом фізвиховання чи то пак англійської мови – я дуже захоплювалась, це також лицедійство. Але інтуїтивно взяла верх ця професія, на підсвідомому рівні, десь генетично - я б так сказала. Я усвідомила це трошки згодом, вже попрацювавши, але обов’язковість, відповідальність, дисципліна, певність того міста, де ти працюєш, були відразу, це з молоком мами ввійшло. А любов якось нарощувалась щороку – роками, десятиліттями.

Надзвичайно цікаве питання. Вже були трошки інші погляди на це, скажімо, художніх керівників моїх дорогих батьків, акторів Сумського В’ячеслава Гнатовича, Ганни Іванівни Сумської-Опанасенко. Вони працювали з багатьма керівниками, і деякі з них вважали, що треба дуже мало навчатися акторам, тому що тут найголовніше - зберегти молодість, емоцію і безпосередність свою. Зараз вже, слава Богу, зняли один рік шкільний, а то моєму молодшому синові перепадало, на жаль, вчитися, може, 12 років, - то не потрібно. А якщо ще дитина виявляє такий хист, то треба швидше на сцену, швидше на екран – тільки з часом, з досвідом вона набуває сили. Студентська лава не всьому навчає - вона тільки позбавляє від якоїсь провінційності, в певному розумінні. Це все відносно, навіть і провінційність потрібна, у певній мірі – не можуть усі бути академічними, аж надто вишуканими, одноманітними. Герої, образи, які ми виконуємо, повинні бути вкрай різними – оце і відрізняє кожну роль актора. Я в цьому глибоко переконана, скільки вже працюю. Раніше це приходило, але несвідомо, можливо, тому, що мені не так довіряли. З роками до мене прийшла довіра з боку людей, з якими я працюю на сцені, якась впевненість прийшла – мені так здається.

Я хочу сказати, що Кайдашиха, може, молодше, ніж я. Та ця роль брендова, українська, справжня, значуща – для мене це було визначальним. Щоправда, кажуть, артист може загубитися в ролі – не видно ж зі сцени, скільки тобі насправді років. Головне – персонаж, його характер, його вчинки.

Ну що ж носяться з тим «Оскаром»! От мені байдуже, стоятиме той Оскар чи ні. До речі, у мене стоїть така статуетка, що «Оскару» і не снилося, називається «Бідний Йорик» - це премія незалежних режисерів. Він такий артистичний, я дуже тішуся їм. Артист повинен грати, це місія актора – бути різним, не сильно вдаючись до зовнішніх перемін. Це лицедійство в найяскравішому його розумінні. Тому це нормально.

Я б і ладна, якби пропонували якусь путню роботу, хороші ролі – вони такі якісь нікчемні, пересічні, малюсенькі, нецікаві, і в мене не виникає такої необхідності з’являтися в них. Вже якби була серйозна роль… Тому я не страждаю від відсутності такого ґатунку роботи. І потім, в мене було аж шість з половиною років телебачення – настільки містке, настільки всеоб’ємлюче, я повністю була там реалізована. Зараз ми шукаємо новий телеканал, новий формат для спілкування з глядачами - для допомоги, власне, бо «Ключовий момент» - це соціальна програма, допоміжня. Я побачила, що місія була корисна, і я дуже цьому рада, що так сталося в моєму житті.

Було. В кожному місті підходять для того щоб спитати, де програма, насамперед. І це мене тішить. Я думаю, все якось зорганізується. Я докладаю всіх зусиль для цього.