Богдан Ступка:
Мистецтво - це не логіка, це підсвідомість

30 років Херсон чекав на гастролі Національного академічного драматичного театру ім. І.Франка - і нарешті влітку 2010 року дочекався. 12 днів, 6 різних вистав, повний зал, буря оплесків, море квітів. «О, Херсон!..» - захоплено промовляють актори за кулісами. Та й сам художній керівник театру Богдан Ступка (можна ще додати: народний артист України та СРСР – але ці звання якось тьмяніють поруч з його ім’ям) зізнався: кращими гастролі просто не бувають. І це при тому, що театр все ж таки гастролює, а нещодавно повернувся з гастролей у Санкт-Петербурзі.

Богдане Сильвестровичу, чи часто театр Франка дозволяє собі гастрольні виїзди?
Не так часто, але, як кажуть, «хочешь жить – умей вертеться». Ми крутимось, ми знаходимо спонсорів, і не тільки фінансових – це й «Укрзалізниця», наприклад, чи «Аеросвіт», бо на бюджетні кошти далеко не заїдеш. Ходиш, стукаєш у двері, знімаєш капелюха... Ну а трупа повинна їздити на гастролі – це обов’язково. Це зміна не тільки мікроклімату, зміна глядача – як вони сприймають те, що ми робимо, чи їм цікаво, чи не цікаво. Я вважаю, що це є найголовніше – достукатися до глядача.
Керівники театрів часто скаржаться на кризу в царині театру. Чи Ви її бачите?
Я не можу сказати про всю країну, але кризи творчої в нашому театрі нема. Навіть квитків дістати не можна. Ще пару років назад не дуже люди ходили в театри. Та вони зрозуміли, що крім мітингів і демонстрацій в житті ще щось існує, що краще прийти в театр, ніж кричати на вулиці. Зараз черги стоять на спектаклі – «Кайдашева сім’я», «Тев’є», «Весілля Фігаро» і багато-багато інших. Криза… криза може є фінансова. Інколи хочеш поставити виставу – а дуже багато що залежить від фінансів.
Як вдається фінанси здобувати? Бюджет? Спонсори?
Я би сказав, в основному бюджет. Крутимося, як можемо. Спонсори на спектаклі не дуже-то йдуть і дають. Викручуємось самі. Якісь вистави – сценографія нова, костюми нові, якісь вистави робимо на підборі, економимо. Не потратили гроші на одну виставу – то «перекинули» на наступну. Це трохи погано, тому що все могло б бути набагато цікавіше.
Хтось каже, що у радянські часи було легше - гроші були…
Як були… Ми приїжджали, наприклад, сюди в Херсон – і обком партії брав все на себе. Тоді було простіше: заповнені зали, не заповнені – не мало значення. А що за смисл? Треба, щоб зали були заповнені. А тепер треба думати самому, рішати, як це зробити, щоб приїхати на гастролі. Це набагато складніше.
Часто згадують і такі часи, коли на сцені було більше людей, ніж у залі. В театрі Франка таке було?
Ой, ще й як було. Як кажуть, на сцені «Три сестри», а в залі «Дядя Ваня». Є й такий анекдот: йшла вистава, частина людей вийшла, в залі залишився один чоловік, і він, не додивившись вистави, виходить. «А чого Ви виходите? Не подобається?» – «Ні. Мені одному страшно буде в залі». Але зараз народ пішов в театр.
Чи вже може театр конкурувати з попсою?
Як можна порівнювати театр і попсу? Попса зіпсувала смаки молоді, і навіть середнє покоління іноді тебе питає не про спектакль, а: «Коли у вас концерт?». Кажу: «В театрі є спектаклі, концерти є в філармонії, на площах і так дальше…» А їм це все одно.
Що тоді робити, щоб молодь не «попсєла»?
Треба робити цікаві спектаклі – і вона сама піде у театр. Коли ми зробили «Наталку Полтавку» - молодь пішла. Здавалося б, така нафталінна вистава, з гарною музикою Лисенка, але всі постановки були однакові – в опері не ходять на «Наталку Полтавку». А ми граємо п’ятий чи шостий рік - і битком набиті зали. Ми Олега Скрипку запросили – він зробив аранжування, трошки змінили ритм (не знущалися над композитором, а навпаки - підтримували), якісь пісні вставили – і вийшло дуже цікаво. Це моя улюблена вистава.
Але ж ви казали, що у вас всі улюблені вистави, бо поганих в театрі немає…
Це я вам так кажу, в колективі я так не кажу. Мої улюблені ще й «Едіт Піаф», ще хореографічні драми «Соло-мія» і «Дві квітки кольору індиго», зараз «Буря» вийшла Шекспіра…
Щоб привернути глядача у театр, чи потрібно експериментувати, чи театр має залишатися класичним?
Без експерименту не буває прогресу ніде – ні в економіці, ні у владі, ні в театрі і в мистецтві взагалі. Театр має свого глядача, і тому ми стараємось на великій сцені не робити крайні експерименти, тому що це може відбитися на глядачі, який нас любить і поважає.
А що для вас крайні речі – роздягання на сцені, матюки?
Я матюк взагалі не пускаю. Я був у МХАТі, прийшов на «Изображая жертву» на малій сцені – і сидів червоний від цих матюків, які почув. Я їх чую на вулиці, хочу прийти в театр, у МХАТ, почути красиву російську мову - а там вулиця прийшла на сцену. Матюк, матюк, матюк… Це мені не до вподоби. У нас немає жодної вистави, де були б матюки. Поки що. Не знаю, як воно дальше буде.
Тож як ви ставитесь до театрального експерименту?
Має бути високохудожній твір – от і все. Чи він експериментальний, чи ні – яка різниця? Театр – як руть, він повинен змінюватись, мають бути різні спектаклі, але високохудожні. Найкращий варіант – це щоб був високохудожній твір і повно глядачів. А це зробити важко. Часом високохудожній твір глядач чи не розуміє, чи ще не доріс, чи має свої смаки - ну, що робити, таке воно «се ля ві». А є високохудожні твори, на які люди валом валять. Але не може бути така істина, що є багато людей – і це значить, все прекрасно. Це все відносно. Звичайно, хочеться акторові працювати, коли є аншлаг, і він себе краще почуває, і віддає всі свої сили.
Ви як художній керівник часто дозволяєте собі грати на сцені?
Не часто. Я себе стримую – хай інші грають, я вже за своє життя накричався, наговорився. Я віддаю ролі іншим акторам. Бо кожен режисер завжди каже: «Там є роль для тебе, для твого сина…» – першим ділом, мене «купують». А я не купуюсь. І кажу: «Тільки без мене».
А є ті молоді, що можуть і плечем поснути?..
Це ж треба на сцені доказувати, а не за кулісами і плечима. Нічого ж не докажеш. Колись у мене були з цим проблеми, а зараз нібито ні. Театр – це така субстанція, де проблеми ніколи не вирішуються: різні людські організми, різні поняття, різні знання, різна освіта, різна природа. В театрі можна чекати всього.
А в кіно?
А що в кіно? Запросили – зіграв. І все.
Як кіноактора ми вас більше бачимо у зарубіжних фільмах.
Так, в Росії в основному.
В той самий час ви створили міжнародний кінофестиваль. Це надія не те, що в Україні кіно буде? Чи воно вже є?
Його ще нема. Для того, щоб зробити кіно, треба мати свою програму кіномистецтва. Це не тільки фінанси, але й хороші режисери, сценаристи, оператори, композитори, актори і так дальше. Якщо цього не буде, то й кіна, як кажуть, не буде.
А в Україні ж колись було велике поетичне кіно…
Ми боролися за нього з Юрієм Герасимовичем Ільєнком, знаєте, як боролися? «Кальоним желєзом» вирізали це поетичне кіно. А цей період тоді був найцікавіший в Радянському Союзі, найцікавіший в Європі і в світі. Хтось, напевно, не міг пережити, що це там робиться якесь поетичне кіно - не випускали «Криницю для спраглих», «Ніч на Купала». А потім люди відвикли від образного мислення. Кіно дається їм як їжа. От дали тобі таблетку – і ти знаєш, що від неї в тебе голова не буде боліти, ще й водою запив – і на тому кінець. А треба сісти в кіно і думати – там символи є, міфи, а міфи в Україні потрясаючі, їх треба знати, а людина – споживач, вона не вчила міфів, і її не вчили, і на ці фільми майже ніхто не ходив. Так, як «Молитва за гетьмана Мазепу». Люди ж вставали - і виходили, виходили, виходили… Сприйняття інше. Попса зіпсувала все. І оті серіали попсові, які йдуть по телевізору – це ж жах! А мистецтво унікальне, мистецтво - це не логіка, це підсвідомість.
Але ж ви теж мали досвід зйомки у серіалі…
Так, і зараз знімаюсь – серіал називається «1945». Гроші ж заробляти треба.
Вас останнім часом часто лають за «Тараса Бульбу». Чи фільм, який Ви побачили, був таким, про який Ви мріяли?
Я, по-перше, не мріяв про Тараса Бульбу. Просто приходиш і знімаєшся, як написав Микола Васильович Гоголь – це же у нього все написано.
Кажуть, що не зовсім так знімалося, як було написано: у Гоголя немає «Великої Русі» на кожній сторінці, а в фільмі є.
Там є: «Я умираю за Русь» - тільки за яку Русь? Всі її ототожнюють з Росією, а тоді Росії не було, і назви такої не було – це XVI століття, була Київська Русь, все йшлося про Київську Русь. Які дійові особи в цьому фільмі? Козаки – це українці, полякі та євреї. При чому тут Росія?
Багато шанувальників вважають, відомі й шановані актори мають обирати фільми, в яких будуть зніматися. Це стосується і Вас, і Ваших сина з онуком («Ми з майбутнього 2»)
Ні, вони там гарно зіграли, і старший Ступка в «Тарасі Бульбі» гарно зіграв. Люди дивляться на політичну сторону, а крім політики існує і мистецтво. Добре, ви дивитесь політично, але ви повинні підійти і з мистецької точки зору – чи це добре зіграно, чи погано. А вони це відкидають – і зразу чорною фарбою тебе мастять. У нас в театрі теж є такі. Але в Москві за Тараса Бульбу я отримав «Золотого орла» - я вже «двоглавий» орел, перша нагорода була за фільм «Водій для Віри». Двоглавий – як герб. І що мені робити?
Зніматися.
Зніматися – правильно. Я у «Тарасі Бульбі» грав про Україну, про Київську Русь – я іншого поняття не мав. То, що там Гоголь понаписував про православну віру – то це Гоголь, не треба відкидати його. А для чого відмовлятися зіграти таке? Це буває раз в житті. У фільмі «Ми з майбутнього 2» і Остап зіграв, і Дмитро – це внук, він там прекрасно зіграв. Ми ж не бачили фільм, а от говорять… Міністерство культури спочатку фільм заборонило, а тепер уже говорить: «Зробіть одну поправочку, виріжте там кадр – і воно в нас піде...» Люди не бачили, а говорять. Як в анекдоті: «Чайковский плохой композитор». – «Откуда ты знаешь?» - «Мне Рабинович напел». Це таке само.
А чи має право актор, тим більше талановитий актор, грати все те, що йому пропонують?
Артист повинен грати все – і злодєєв, і бандитів, і позитивних людей. «Весь світ - театр, - сказав Шекспір, - і ми всі в ньому артисти». Я, наприклад, відмовився від ролі гетьмана Скоропадського у «Днях Турбіних» по Булгакову. Прочитав сценарій – і відмовився. Не схотів цю роль грати. Я пам’ятаю п’єсу, у якій він карикатурно зображений, і хоч мені режисери говорили, що ми будемо все це робити навпаки, я кажу: «У вас сценарій пахне тим душком». І відмовився.
У Херсоні як себе почуваєте?
Нам, франківцям, дуже приємно приїхати в Херсон. Без театру духовне життя людей якось стає нижче плінтуса. Я знаю, що місто ваше дуже театральне, я думаю, що це завдяки мерові Володимиру Васильовичу Сальдо і директорові театру Олександру Андрійовичу Книзі. Ми знали, що вони підняли театр, що глядач театральний. Володимир Васильович Сальдо – це один з мерів не тільки України, а можливо і Європи, який цікавиться і любить театр. А це велика, дуже велика річ. Всі думають дуже глобально і нічого не роблять. Тільки думають і плещуть язиками. Одне – це плескати язиком, а інше – перти плуга. Сальдо пре плуга. А ми за час гастролей полюбили вас, прекрасного, театрального херсонського глядача. Ми живі тому, що живий глядач. Ми не хочемо розлучатися. І спека не завадила – наші серця бились в унісон, и якщо ми сподобались, ми ще приїдемо. Тож до зустрічі!

Лариса Жарких
фото Игоря Бойченко
2010