Нещодавно ми вам обіцяли знайомство з одним з кращих фольклорних колективів України – гуртом «Гуляйгород». Як ви пам’ятаєте, саме вони водночас стали гостями Херсону і подарунком театралам на прем’єрі гоголівської «Страшної помсти». І це не дивно, бо гурт має родинні та дружні зв’язки з режисером-постановником цього спектаклю Сергієм Павлюком: бубніст гурту Руслан Павлюк – його брат, а з лідером «Гуляйгороду» Сергієм Постльниковим наш режисер разом навчався, правда, на різних відділеннях. Отримали запрошення музиканти «в пам'ять про Херсонську губернію» (Єлісаветград колись входив до складу Херсонської губернії), але як тільки почули про «Страшну помсту», вирішили: сама доля веліла приїхати до Херсону. І не розчарувалися. 

Молоді та завзяті хлопці починали вчотирьох - в Кіровограді, 2002-го. Зараз музикантів дев’ятеро, вік мають від 18 до 34 років. Вони досліджують і відтворюють традиційну інструментальну музику, обрядові та побутові пісні й танці території Середнього Подніпров'я (Черкащина, Полтавщина, Кіровоградщина). Танцюють і співають у супроводі «троїстої музики» (дві скрипки, бас і бубон). І що найдивовижніше – ніякої сучасної обробки, ніяких «покращень» фольклорного першоджерела: чиста автентіка, бо спів їхній багатоголосний, традиційний - характерний для тієї території, яку вони досліджують і презентують. 

Гурт на місці не сидить, жваво фестивалить Україною та за її межами (на мапі їхніх доріг - Німеччина, Польща, Литва, Грузія, Данія) і вважається однією з кращих вітчизняних етно-груп. Але найбільшу популярність «Гуляйгород» отримав після спільного проекту з культовим «Тартаком». Цей несподіваний експеримент – мереживо з хіп-хопового речитативу Положинського та фрагментів аутентичних пісень, зібраних та заспіваних «Гуляйгородом», - публіка зустріла з ентузіазмом. 

Тож про життя-буття гурту, про автентичну музику ми й поговорили з лідером «Гуляйгороду» Сегрієм Постольниковим.

 

У нас такий принцип до життя взагалі: ми маємо зберігати те, що нам дали наші пращури. Люди, які цю музику грали, навіть підсвідомо хотіли, щоб хтось це далі продовжував. І скільки у нас таких ситуацій! Приїжджаєш в село до скрипаля, знаходиш його, - а він вже років 20 не грав, і скрипки навіть нема. Ти даєш свою скрипку: «Заграйте нам…» - «Кому це треба?» - питає у сльозах. Починаєш грати, хлопці підключаються... Для старих музик це несподіванка, вони думали, що все відійшло, - і тут якась надія і віра. Адже навіть ті, які колись вели дуже активне життя, на весіллях грали, зараз закинули скрипки – бо немає такої потреби. Але коли ти приїжджаєш, показуєш, пояснюєш – зразу тебе розуміють: «Треба? Все допоможемо».

Взагалі, люди нормально це сприймають, і дуже класно, що у нас народ починає розуміти те, що це є природньо. Скажу по тій публіці, що була в театрі: люди правильно реагували, правда, на жаль, не могли підійти до нас ближче, бо ми виступали на невеликій сцені, нас підняли над людьми, а я хотів, щоб ми були серед людей. Ми грали інструментальну музику Полтавщини, Диканьки. Люди, які трошки обізнані в тому, що ми робимо, одразу згадують фільм «Пропала грамота» - там звучить саме ця музика. До речі, її у фільмі грали автентичні виконавці, яких, кажуть, знайшов сам Миколайчук – скрипалі брати Чередники, 1891 и 1894 року народження, і бубніст. Ми, власне, понаходили архівні записи в Києві, трошки записали самі - нам пощастило свого часу знайти дуже гарних виконавців. Що стосується вокальної музики, то ми далі Центральної України не йдемо, власне, весь матеріал, який ми співаємо, - це теперішні Черкаська і Полтавська області, Кременчуцьке водосховище і те, що навколо нього. Їздимо з 1999 року, записуємо. Тому нам важливо бути серед людей, щоб нас не сприймали як артистів, як щось «нєдосягаємоє», «звьоздноє». Ми прості нормальні люди, ми всього-на-всього є механізм, який передає нашими засобами ту культуру, яка була споконвіку, якій мінімум 300 років.

Фактично. Ми її намагаємось оживити. Це те саме, що роблять історичні клуби, які займаються реконструкцією битв. Фольклористика – це така наука, яка дуже пов’язана з археологією. Уявляєте, ми приїжджаємо в село, знаходимо одну виконавицю, яка може показати багатоголосний виклад одної пісні, але сама. Що ми робимо? Ми беремо магнітофон чи будь-який записуючий пристрій, записуємо один голос, потім ставимо їй її ж запис і кажемо: «Співайте другий голос», - і другим магнітофоном записуємо. А потім і третій. Розумієте, одна людина може поновити цю фактуру. Але таких людей все менше і менше лишається, на жаль.

Були деякі нюанси – проблеми шоу-бізнесу. В шоу-бізнесі чим менше народу, тим більше грошей. Питання грошей виникло, на жаль, не у нас, а саме у тартаків, які сказали: «Трьох ми візьмемо, а більше – ніяк». Ми поговорили, громада вирішила: нехай буде троє, принаймні, ми попробуємо це зробити. Нам був цікавий проект, ці умови. Ми це зробили, результат є, далі, на жаль, не склалося. Не склалося не з-за нас. Але ми не зупинилися і не думали зупинятися, ми робимо свою справу, продовжуємо її, нас стає більше, збільшується і коло людей, які з нами працюють. Намагаємось регулярно проводити вечорниці в Києві серед навчальних закладів, було Водохреща в Могилянці, вечорниці в університеті Драгоманова, зараз нас хочуть у Рівному бачити, намічаються ще вечорниці в Києві…

Ми його створюємо. Ми робимо свою справу і намагаємось людям показати: може, ви зараз чогось не розумієте чи не сприймаєте, але якщо ви зараз не почнете сприймати це - далі буде пізно. Була акція дуже цікава «Не будь байдужим», і гурт «Гуляйгород» в ній був. Не будь байдужим до чого? До України, до української культури. І ми постійно наголошували: хлопці, дівчата, якщо маєте бабусю, яка співає, щось знає – підіть і просто зафіксуйте. Від вас не вимагається професійного підходу, просто поговоріть з нею, попросіть заспівати пісень від матері, від бабусі, яких їй як вона маленькою була співали - щонайстаріших. Просто зафіксуйте, і хай ці записи лежать – вони знайдуть свого слухача. Це архів, його треба збирати. І ми завжди підриваємось, коли треба показати, що ця музика є. І не треба мішати сюди політику.

Розкажу чесно, без всякого пафосу. Жовтень місяць, Німеччина. Ми попали туди на 10 днів, в основному, грали та майстер-клас танців робили: наших танців, центральноукраїнських. Після цього пара німців нас запросила просто в гості. Ви знаєте, німці дуже прагматичний народ, все у них чітко, виважено (тому, вибачте, в війну вони меншою кількістю воювали з нашою, совєцькою армією, яка тільки кількістю перемогла, а стратегії, на жаль, не було ніякої). Ці люди взагалі дуже скупі на емоції, але після того, як ми у них пограли, поспівали, у людей були сльози на очах - вони плакали, коли з нами прощалися. Для них це був такий шок. Потім перекладач нам каже, що німці не думали, що таке ще десь залишилося, це було навіть не на рівні екзотики. 

Вистачає на те, щоб нормально знімати квартиру в Києві (не я один – ми гуртом знімаємо) і ще щось, що називається покушать. Питання типу криза і все таке – це брехня. Криза в головах. Професор Преображенський сказав дуже добре: «Разруха не в клозетах, разруха в головах». От і все. Так, є труднощі: і батьки мої відчули, і пенсіонери, бізнесмени, родичі – всі відчули це. І ми самі відчули. Але все нормально. Життя іде. Стало трошки важче. Потім буде трошки легше.

Так. Зараз ви бачили молодих людей, які носять вуса? Як правило – вуса й бороду, чи просто голяться. Я ношу вуса і чуб з 2002 року. Ця сорочка вихідна, я її бережу саме на вихід. Це дуже класна сорочка, вишита на домотканому полотні, вишила її дуже дорога мені людина – заспівочка наша Настя Філатова, яка співає в нашому гурті. Тут все зроблено руками, вишивка просто грандіозна. А приїхав я в звичайній полотняній робочій сорочці без вишивки, в звичайних штанях, на жаль, сьогодні я не в кожусі, а так як правило їжджу в кожусі і в шапці. Більшість народу нормально це сприймає. І мені абсолютно байдуже, що про мене думають. Ми просто робимо свою справу. Треба вірити в те, що ти робиш.

Думаю, не зникне. Може, це буде виглядати деспотично, але я своїх дітей, якщо вони в мене, дасть Бог, будуть, не відпущу від цього. І думаю – не тільки я. Я живу по принципу: українців має бути багато. Нас не мають сприймати як щось виняткове – це є норма, і ця норма має бути постійною. За послідовників я не сумніваюсь. Уже в Києві підбилася купа народу, яка мене дзвонить по телефону і каже: «Сергію, можна повчитися на скрипці?» - чи ще щось. Та не питання: приходьте, давайте будемо робити.

Особисто у мене як у лідера гурту є шалене бажання з Херсоном, з цим театром і далі мати справу. І на це сподіваюся.

Все залежить від того, як до цього підійти. Народ треба тормошити. Ми робили вечорниці в Харкові - там проблема та сама, що й в Херсоні. Люди не винні, що виросли в такому середовищі, але винні в тому, що не хочуть думати на майбутнє: «Вот так я вырос, так меня в школе учили». Але треба зрозуміти одну просту істину: ти живеш в державі, яка має свою мову і свою культуру, і ти як мінімум маєш її знати і поважати. Тебе ніхто не заставляє говорити українською - ніхто ж не вулиці не ловить і не каже: «Розмовляй українською, бо будемо бити». Але ж є люди, які займають певні посади і не знають мови – це нонсенс. І якщо Херсон захоче, щоб гурт «Гуляйгород» влаштував вечорниці під троїсту музику, показав танці, які в Херсонській губернії танцювалися – то не питання.

 

Лариса Жарких
2009