Віктор Бронюк: Проти кризи є робота

Вони дотепні, органічні, не бояться експериментів, не люблять шаблонів («там, де починається шаблонність – закінчується творчість»). Вони своєю музикою протестують проти сірого буденного існування, грають те, що народ насправді співає. Мовою критиків, це називається «фолк-ска-панк». І якщо слова «фолк» і «ска» більш-менш зрозумілі і приємні (ска – це теж фолк, тільки ямайський), то слово «панк» чомусь недолюблюють – стереотипи, однако. Тож вони назвали свій стиль так: «весільний панк з елементами філософської еротики». Тепер стежать, щоб ота еротика філософська не перейшла у порнографію…
Лідер гурту Віктор Бронюк - простий, балакучий, веселий чоловік, навіть не віриться, що колись він був чиновником. Не в тому справа, що чиновник не може бути музикантом, просто чиновників народ не любить, а музикантів обожнює. Якось цей серйозний чоловік (не може ж чиновник бути несерйозним) відмовився від кар’єрного росту на чиновницькій ниві і подався грати музику. Так народився гурт «ТІК» - і одразу пішов у народ зі своїми «Оленями».
В червні 2009 колективу виповниться 4 роки, за плечима - 2 альбоми, 7 відео, «попадання» на минулорічні «Таврійські ігри». Вони віддаються своїй роботі і готові працювати по 25 годин на добу.
9 березня найголовніші олені країни завітали і до Херсону. І почали розмову чомусь з Євробачення – а взагалі, зрозуміло чому: бо ж «ТІК» якраз напередодні виступав в Києві - на відбірковому турі. «Цей конкурс взагалі не можна передбачити, і, як показала практика, не завжди прогнози відповідають дійсності», - сказав як у воду глядів Віктор Бронюк…

А чи самі не хочете підкорити Євробачення?
Чомусь у нас весною говорять тільки про вибори і Євробачення, восени – про перевибори і знов про Євробачення. Я не бачу в цьому конкурсі якогось величезного сенсу. За кордоном до нього ніхто не проявляє таку геополітичну масштабну цікавість. У нас чомусь в останні роки, починаючи з «Гринджолів», він набув політичного забарвлення. А що кому з українських виконавців Євробачення дало? По-моєму, нікому нічого. Дуже багато і нас питають: чому цього року не подали заявку - була ж можливість. Просто брати участь аби брати участь у тому Євробаченні – по-моєму, це несерйозно, треба мати відповідальність. Ну, виграти Євробачення – а що далі? А ми якраз на цю весну планували провести великий «тиХИЙ тур» – майже 40 міст і великий концерт в Києві, в палаці спорту. Тур має антикризовий характер. Багато хто, особливо в Києві, говорять, що роботи немає. Але ми своїм прикладом показали: щоб припинити кризу треба просто працювати, а то всі сидять, розказують про плани, а поїхати попрацювати ніхто не хоче. Так само, власне, і Євробачення – якщо буде в тому потреба, якщо будемо готові викластися на 200 відсотків, якщо в нас є мета перемогти – тоді ми беремося і працюємо. Так що, через рік-два, може, поїдемо і на Євробачення. Побачимо.
Виходить, що під час кризи і робота в гурту є, і гонорари не поменшали?
Є така форма роботи, як корпоративні заходи – вечірки приватні. Коли люди хочуть нас бачити – то чому б не поїхати, чому б не виступити? В нас за 2 місяці порядка 40 концертів. Робота є. Єдине, в нас ніколи не було таких космічних гонорарів, ми ніколи собі не ставили за мету заробити капітал за один концерт. Розуміння процесу шоу-бізнесу складається з двох слів – «шоу» і «бізнес», які одне одного доповнюють. І працюють там одні бізнес-закони, одні бізнес-правила: тільки продаж приносить гроші, все інше коштує грошей. І хочеш ти – не хочеш, а якщо ти нормальний менеджер, маєш враховувати всі умови ринку, маєш бути конкурентоздатним, маєш формувати якісний продукт, маєш дивитися, наскільки він є споживаним на ринку і дивитися на нього так само, як на будь-який продукт. Він має продаватися, щоб він купувався. Знаєте, у продавців є така приказка: «Ну що, товар продається?» - «Та продається, але не купується»... У нас все нормально: все продається і все купується.
І на заході, і на сході? Взагалі, чи бачите Ви різницю між регіонами України?
Немає різниці. Часто нас запитували: їхати на схід не боїтесь? А кого боятися? Якось у Горлівці на радіостанції в мене був диспут – планували півгодини ефіру, а тривав той ефір півтори години, причому в такому накалі, що дзвінок зривався один за одним. Почалось з того, що я вийшов українською мовою в ефір. Мене попереджували, що люди цього не люблять. Я говорю, що можу спілкуватися російською, можу польською, це складніше, але українська для мене природна мова: я думаю по-українські, спілкуюсь українською – мені так простіше. Взагалі, для мене питання мовне ніколи не було бар’єрним, і дуже цікаво було слухати, коли люди дзвонили і дякували: спасибі, що приїхали, що говорите українською – не боїтесь. Правда, дзвонили ще якість стахановці, які кричали: «Какое вы имеете право?..» Я вважаю – це «заслуга» політиків, що людей так понастроювали. Наша мета – зближувати. Мені подобається налаштування деяких людей, які починають в силу якихось етнічних чи політичних поглядів розказувати про красу і велич і могутність «великого русского языка». Я зразу нагадую їм одну річ, як колишній історик, що російська еліта сама зневажала свою мову – вони запрошували французів, щоб ті їхніх дітей вчили французькій мові. Треба мати повагу перш за все до себе, а потім уже говорити про якісь речі. Тому ми намагаємось концентруватися на тому, що нас об’єднує, а не розділяє.
Спільний кліп з «Ляпісом Трубецьким» – кому це більше було потрібно?
То взагалі перша пісня була, з якою ми вийшли. По-перше, ми з ляпісами були знайомі ще раніше. І коли почали запис альбому, дали послухати їм, бо працюємо з чимось подібним. Вони підтримали, заспівали, причому це було безкоштовно - ніхто нікому нічого. Ми запросили їх на студію до Віталіка Телезіна, це для них стало, можливо, якимось виходом з творчої кризи. І от, власне, після запису «Оленів» в Києві вони для себе відкрили ту студію, записали там альбом «Капітал», який став найкращим альбомом 2008 року в Росії, і альбом «Маніфест» взяв якусь позицію. Так склалася ситуація, що вони допомогли нам швидше вийти на ринок, а ми – їм.
Вас якось визнали одним з 20 найстильніших українців…
Так. Ми навіть не знали, що таке незалежне дослідження проходить, і цікаво, що я в ту двадцятку я потрапив, на 17 позицію. Коли наш піар-директор мені прислала ту роздруківку, я просто сміявся – дивно було бачити себе поряд з Гошею Куценко, Юлією Володимирівною Тимошенко і ще багатьма людьми, які можуть претендувати на якийсь глянець. Але мабуть, у мені знайшли якусь нотку органічності – людина має бути такою, якою вона є. Якщо я надіну гіпюрову рожеву майку, якесь пухнасте боа і вийду на вулицю – діти будуть боятися. На корову можна покласти сідло і теоретично це може бути арабський скакун, але претензій на якусь перемогу чи естетику у тому не буде. Я такий, який є. Зрозуміло, що ніхто не збирається лягати під скальпель, накачувати губи силіконом, збивати другий підбородок – якщо в мене така порода, нікуди від того не подінешся. Головне – бути самим собою, і тоді, мабуть, буде формуватися якась повага людей, які сприймають тебе як людину і творчість, яку ти несеш.
Вікторе, ви пройшли досить нелегкий шлях до музики - через чиновництво…
Чому нелегкий? Я б не сказав, що він такий тернистий: якщо подивитися на класичних рок-н-рольщиків – там багато хто по 20 років сидів у підвалах. У нас все було, з одного боку, занадто просто, тому що була мета, була мрія, яка в певний момент почала втілюватися. Я все життя мріяв співати. Якщо хтось запитав би випадково: а що ти зробив для того, щоб твоя мрія стала дійсністю? Тоді починаєш задумуватися: дійсно, а що ти для того зробив? Починаєш працювати. Робиш потом вибір якийсь. Я не жалкую нітрошки. В мене досить гарні були перспективи йти щаблями державної служби, але ще є сили, є бажання грати музику. Напевно, на сьогодні це цікавіше, ніж сидіти десь в кабінеті. Хоча я не виключаю для себе можливості повернутися. Я не боюсь. Як то кажуть: от раптом перестанете співати… В мене за плечима досить багато професій, я мобільна комунікабельна людина, мені прилаштуватись на щось інше – це ніякого труда, ніякої втоми немає.
І багато професій встигли освоїти?
Може, це голосно звучить, але немає роботи, на яку я не здатен. За першою спеціальністю я вчитель образотворчого мистецтва, художньої праці, художник-дизайнер. Потім поступив на історичний факультет Вінницького державного педуніверситету. Власно, після того в школі не працював, тому що система освіти показала, що ми з нею, може, в чомусь і подібні, але то що несумісні – це точно. Я працював в обласній адміністрації, потім генеральним директором одного державного підприємства у нас в Вінниці, потом у фінансовій установі менеджером, через деякий час займався організацією концертів, потім працював чиновником в міському управлінні культури, звідки і пішов вже розтягувати баян, грати музику.
А гвіздок забити?
Свободно. Коли я вчився в училищі, ми освоїли майже всі види обробки різних матеріалів - різьба по дереву, столярна, токарна обробка деревини, металообробка, зварювання, паралельно йшло й будівництво. Для мене немає проблеми – чи вимурувати стіну, чи зашпаклювати, чи заштукатурити її, чи зробити двері власноруч, чи зробити стіл чи якісь меблі. В мене спеціалізація була – дизайн старих меблів, тобто проблеми з руками, з молотком ніколи не було. Було б бажання – а там найдеш засіб, щоб втілити в життя.
Яка справа найулюбленіша (звісно, не беручи до уваги музики)?
Я дуже люблю готувати. Мені говорять, що якщо не складеться робота на сцені, ти можеш піти в ресторан. Я досить непогано можу готувати, в принципі, все - з будь-якої кухні. Остання у мене була мрія – навчитися готувати суші, зараз вже вмію. В японських фільмах це зазвичай такий довгий процес: люди сиділи про 10 років в якихось генделиках, чистили креветки, тільки потому вчили їх. Насправді, суші готуються не складніше, ніж голубці, ба навіть простіше.
А найулюбленіше блюдо яке?
Борщ.
У побуті ви людина вимоглива?
Я сам був організатором концертів. Є таке поняття як побутовий райдер, хтось туди вносить елементарний випердрьож. У нас є розуміння того, що є виробнича необхідність – речі, які допомагають нам працювати – щоб водичка якась була, щоб була праска, пара канапок, чайник, чай. Тому що їдемо в переїздах по 500 км, не завжди є можливість перекусити. Там зовсім немає по кілограму манго в гримерку, по 15 білих троянд (обов’язково білих) на кожному кроці. Дякувати Богу, ми не ускладнюємо життя собі якимись дурними протиріччями і закидонами. Є речі, які заважають жити, і які допомагають. Ми шукаєм тільки ті, що допомагають і зовсім намагаємось позбутися тих, які не дають розвиватися.
Чи знайомі вам виконавці, які теж вийшли з чиновницького середовища?
Черновецький. (Дружній сміх усіх присутніх). Але він тільки почав працювати. Подивився, мабуть, що політика - брудна штука, хочеться чогось чистого, духовного. Може, буде церковним хором керувати, якщо пастору сподобається… Найголовніше – ні в чому себе не обмежувати. В нас з радянського періоду звикли навішувати на себе якісь соціальні рамки, чомусь вважали, що сексу в Радянському Союзі не було, про алкоголізм говорили під таким кутом, що він нібито є, але в принципі боремося. Директор якогось підприємства - не може співати, в нього не може бути романтичного захоплення. Член КПРС не може робити якихось речей людських – в білий день зі своєю коханою дружиною пройтись по парку. В нас це десь сидить ще з того часу. І хто б як не відносився до Поплавського – але з точки зору менеджера він поступив правильно. Університет, про який ніхто нічого не знав, він для себе переробив на досить прибутковий бізнес і за це йому теж треба віддати належне.
Що є для вас українська жінка?
Я уже в тому віці і в тому статусі, коли можу говорити не як теоретик, а як практик. Навіть в тому плані, що я досить пізно одружився. А то в нас як получається: одружуються у 18 років, потом років у 20 розводяться, у 25 знов одружуються і так далі. Я можу сказати, що в першу чергу це має бути незалежна, розумна жінка і - я навіть не побоюсь того слова – ідеальна. Українські жінки багато в чому є ідеальними. В них все є – і краса, і душа, і терпіння, і безмежна доброта. Хочеться подякувати, що вони в нас є, що вони нас терплять.
А дружину собі обирали за якими рисами?
Я не був особливо обділений увагою протилежної статі, але, починаючи з юнацького періоду, у мене завжди було багато громадських навантажень – КВН, конкурси, те, се… В мене така була активна життєва позиція, і не всі сприймали це. І тому я хотів десь в душі глибоко, щоб жінка мала якесь відношення до шоу-бізнесу, до того процесу, що ми робимо, тому що людині збоку, яка не бачила це середини, дуже важко. І в колективі на початку дійсно були проблеми - коли починають дружинам пояснювати, де ми, що ми… Зараз уже менше. Такі є стереотипи, що музиканти п’ють на гастролях, у кожному місті своя коханка. Люди, може, не усвідомлюють, що коли ти проїдеш - або за кермом, або так в машині - тисячу кілометрів, потім працюєш 2 години на сцені – тобі вже ні першого, ні другого не хочеться. Хочеться, щоб тебе ніхто не зачіпав, щоб ти нічого не розказував і залишили тебе в спокої. Дякую своїй дружині за те, що вона все це розуміє, терпить ці моменти публічності, що в нас є порозуміння. Вона прекрасно знає, як для мене важлива родина, що я ніколи не розміняю її на якісь тимчасові речі, які можуть зіпсувати усе, до чого я так довго йшов.
Вашу дружину звуть Тетяна. А кому ж присвячена пісня «Свєта»?
Минулого року в турі дуже багато ваших колег запитували: у вас є пісня про міліцію, є про вчительку, про оленів пісня – її можна, в принципі, до любої професії прилаштувати, починаючи від даїшнків і закінчуючи керманичами держави (я дуже багато чув, про кого ця пісня). Чого немає про журналістів? Я взяв обіцянку, потримався за червоне і сказав, що наступним туром будемо їхати – буде пісня про журналістів. Але так вона записалась, набралась якихось образів, а реально якогось прототипу, якоїсь Свєти не було. Як кажуть в голівудських фільмах, будь-яка подібність до реальних фактів і осіб є випадкова. І десь місяць назад, коли ми збиралися в тур, з одного поважного київського журналу прийшла ваша колега брати інтерв’ю, і така посмішка в неї дивна на обличчі, така цікава неадекватна поведінка. Говорить: «Просто я не знаю, як сказати, та розумієте, коли ми почули вашу пісню «Свєта», у нас в редакції просто була істерія. Наша головний редактор – Свєта, і ми зразу зрозуміли, що це пісня про нашу Свєту». Що цікаво, в будь-якому регіоні є журналістка Свєта, і вона обов’язково чи під час прес-конференції, чи десь за кулісами підходить: «Аце можна для Свєти, для журналістки». Гарно в цій історії те, що пісні йдуть в народ, що вони сприймаються народом, і я не раз чув, як пісні співають і на весіллях, і під гітару. Я з цього приводу завжди згадую Юрія Нікуліна. Коли знімали «Діамантову руку», йому прийшлось співати пісню про зайців, яка йому не подобалась, а у Міронова була пісня «Остров невезения». Тим не менш, пісню заспівали, фільм відзняли, він пішов у прокат, трошки пройшло часу, і якось вечором повертається Нікулін після зйомки через двір, і тут сидять два дядьки напідпитку - вони чи то зарплату отримали і цю подію відсвяткували, чи ще щось: «А нам всё равно…» Коли пісні співаються в народі, коли люди починають сприймати їх як своє – це найвища мета. Так і у нас, дуже багато пісень наших співається, і заради того варто працювати.
Який життєвий досвід допомагає Вам у роботі на сцені?
У нас весь склад є вчительський. Кожен раз виходиш в зал – і стоїш, як перед новим класом. Керуєшся тими ж методами – і вербальними, і невербальними, і виразністю, і педагогічною технікою. Воно все з того моменту збереглося, і ти дивишся на зал, як на клас: там в тебе сидять неслухняні учні, там слухняні, значить, треба більше уваги приділити сюди, десь треба два рази сказати – бо не почують. Бувають зали по 50 тисяч – такі великі «класи». Але багато в чому відчуваєш себе, власне, вчителем, твій урок триває не 45 хвилин, а 1,5 години, ти маєш вийти і за ці півтори години повністю пояснити матеріал так, щоб усім стало доступно і щоб всі йшли додому з розумінням того, де вони були, що вони отримали.
Ви вважаєте себе добрим педагогом?
В принципі, все виходить. Може, в силу того, що ми не пішли працювати в школу, багато в чому можемо втілити свої знання тут, на практиці. А якщо зали слухають, люди приходять, закінчується викликом «на біс», щирим добрим обміном енергетики – це говорить про те, що ми одне одного розуміємо і є сенс працювати далі.
Ваші побажання до херсонців.
Гарних, щирих вражень, емоцій - незважаючи на всі перипетії. Залишайтеся оптимістами, тому що оптимістам живеться краще, веселіше. Бажаю, щоб все у вас в житті було по-справжньому: якщо кохання – то справжнє, якщо почуття – то справжні. Посміхайтесь частіше, дивитесь навколо. Коли людина посміхається, значить, все буде добре.

P.S. 14 березня 2009 року в одному з пологових будинків Івано-Франківська у лідера гурту «ТІК» Віктора Бронюка та його дружини Тетяни народилась донечка, з чим ми й вітаємо музиканта. Правда, сам батько в цей день був в Харкові («тиХИЙ» тур триває). Але, загалом, такі події тільки надихають на подальшу творчість.

Лариса Жарких
2009