Наталія Сумська: місія актора – бути різним

Наталья Сумская
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Зовні вона звичайна жінка – дуже гарна і надзвичайно талановита, але скромна і щира. Та її вміння перетворюватися, перевтілюватися на очах викликає захват. Зірку театру ім. І.Франка народну артистку України Наталію Сумську за період херсонських гастролей ми змогли побачити лише в двох ролях: Еліза Дулітл у «Пігмаліоні», яка перетворюється з неосвіченої квіткарки у справжню леді - і стара Кайдашиха у «Кайдашевій сім’ї».
 
Пані Наталя, Ви усе життя працюєте в одному театрі…
Так, сьогодні як раз 33-й сезон я закриваю.
Звідки така відданість рідному театру? Невже ніколи не виникало бажання змінити місце роботи?
Щось не виникло потреби. Все складалося, і, фактично, те саме можна було б очікувати чи підніматися з ролями в будь-якому театрі і в будь-якому місті. То чи варто? Була колись така якась думка… Я бачу, що часом якісь майстри, які хочуть свої театри зорганізувати, 10 років тільки чекають, щоб театр відкрити, а потім треба ще працювати, ще грати. То чи є рація щось міняти? І потім, це і колектив, з яким я вже зріднилася, це і будівля рідна, якій більше ніж 100 років, цей унікальний театр, - воно мені все близьке, і немає потреби. Колись була авантюрна пропозиція залишитися в Австрії, у Відні – після гастролей «Білої ворони», але тоді це було непопулярно, неприйнятно, щоб кидати трупу, влаштовувати угоду якусь. Так воно і лишилося.
Перед Вами як донькою акторів свого часу взагалі поставав вибір: бути акторкою чи ні?
Це було досить інтуїтивно. Я якось не усвідомлювала, що це вкрай необхідно, що ніяка інша робота – тільки ця. Мені хотілося стати і педагогом фізвиховання чи то пак англійської мови – я дуже захоплювалась, це також лицедійство. Але інтуїтивно взяла верх ця професія, на підсвідомому рівні, десь генетично - я б так сказала. Я усвідомила це трошки згодом, вже попрацювавши, але обов’язковість, відповідальність, дисципліна, певність того міста, де ти працюєш, були відразу, це з молоком мами ввійшло. А любов якось нарощувалась щороку – роками, десятиліттями.
Останніми роками ми бачимо глобальну проблему освіти. А чи потрібна освіта, вища освіта актору? Взагалі, чи можна навчити людину талановито грати?
Надзвичайно цікаве питання. Вже були трошки інші погляди на це, скажімо, художніх керівників моїх дорогих батьків, акторів Сумського В’ячеслава Гнатовича, Ганни Іванівни Сумської-Опанасенко. Вони працювали з багатьма керівниками, і деякі з них вважали, що треба дуже мало навчатися акторам, тому що тут найголовніше - зберегти молодість, емоцію і безпосередність свою. Зараз вже, слава Богу, зняли один рік шкільний, а то моєму молодшому синові перепадало, на жаль, вчитися, може, 12 років, - то не потрібно. А якщо ще дитина виявляє такий хист, то треба швидше на сцену, швидше на екран – тільки з часом, з досвідом вона набуває сили. Студентська лава не всьому навчає - вона тільки позбавляє від якоїсь провінційності, в певному розумінні. Це все відносно, навіть і провінційність потрібна, у певній мірі – не можуть усі бути академічними, аж надто вишуканими, одноманітними. Герої, образи, які ми виконуємо, повинні бути вкрай різними – оце і відрізняє кожну роль актора. Я в цьому глибоко переконана, скільки вже працюю. Раніше це приходило, але несвідомо, можливо, тому, що мені не так довіряли. З роками до мене прийшла довіра з боку людей, з якими я працюю на сцені, якась впевненість прийшла – мені так здається.
Ваші ролі дуже різні – і за характером, і за віком. Майже дитина Еліза Дулітл – і стара Кайдашиха…
Я хочу сказати, що Кайдашиха, може, молодше, ніж я. Та ця роль брендова, українська, справжня, значуща – для мене це було визначальним. Щоправда, кажуть, артист може загубитися в ролі – не видно ж зі сцени, скільки тобі насправді років. Головне – персонаж, його характер, його вчинки.
Інколи складається враження, що гарні голлівудські актриси в погоні за «Оскаром» ладні себе зістарити, спотворити…
Ну що ж носяться з тим «Оскаром»! От мені байдуже, стоятиме той Оскар чи ні. До речі, у мене стоїть така статуетка, що «Оскару» і не снилося, називається «Бідний Йорик» - це премія незалежних режисерів. Він такий артистичний, я дуже тішуся їм. Артист повинен грати, це місія актора – бути різним, не сильно вдаючись до зовнішніх перемін. Це лицедійство в найяскравішому його розумінні. Тому це нормально.
Я не бачу Вас у серіалах. Це свідома відмова?
Я б і ладна, якби пропонували якусь путню роботу, хороші ролі – вони такі якісь нікчемні, пересічні, малюсенькі, нецікаві, і в мене не виникає такої необхідності з’являтися в них. Вже якби була серйозна роль… Тому я не страждаю від відсутності такого ґатунку роботи. І потім, в мене було аж шість з половиною років телебачення – настільки містке, настільки всеоб’ємлюче, я повністю була там реалізована. Зараз ми шукаємо новий телеканал, новий формат для спілкування з глядачами - для допомоги, власне, бо «Ключовий момент» - це соціальна програма, допоміжня. Я побачила, що місія була корисна, і я дуже цьому рада, що так сталося в моєму житті.
Мабуть, люди за порадами підходять?
Було. В кожному місті підходять для того щоб спитати, де програма, насамперед. І це мене тішить. Я думаю, все якось зорганізується. Я докладаю всіх зусиль для цього.
 
Лариса Жарких
Фото Ігоря Бойченка
2010