Анатолій Кичинський про поезію, премії, піар та інше

Кичинский Анатолий
Нещодавно, а саме 4 квітня, відсвяткував своє 60-річчя Анатолій Кичиньский - один найзнаніших херсонських поетів, лауреат Шевченківської премії, художник і бізнесмен. До ювілею у серії «Літературні скарби Херсонщини» вийшла нова книга Анатолія Івановича «Срібна голка і нить золота», в якій зібрані поезії з попередніх книг поета, кілька нових віршів, які ще ніде не друкувалися, а ще пан Кичиньский в книзі представлений як живописець – є 9 кольорових репродукцій його робіт.
 
Анатолію Івановичу, ви вважаєте себе більше поетом чи художником?
Я в першу чергу поет, тому що в поезії досяг якогось рівня - вище середнього, як на мене. А от в живопису я, очевидно, такого високого рівня не досяг, тому що на це потрібен був час, якого і раніше, і зараз дуже бракує. Якщо говорити про два крила творчості, то крило живопису не таке потужне, як моє крило поетичне.
Хто, на Ваш погляд, може назвати себе поетом?
Людина, яки мислить художніми образами. Колись дуже давно людина косила у полі пшеницю чи жито серпом, а потім йшла додому пізно і помітила, що в небі молоденький місяць схожий на серп, і прийшла з радістю додому, і сказала: «Подивіться на місяць – він же точно такий, як серп!» Оця людина – поет. Вона побачила таку схожість, без якої художньо-асоціативного мислення просто не було б. І якщо людина це бачить і починає мислити образно – оце і поет.
А як стали поетом Ви? На яких книгах виросли?
Я почав читати дуже рано. Мій брат, на 2 роки старший за мене, пішов у школу, а я паралельно з ним учився читати і писати. Десь у 5 років я нормально читав, і змалечку читав дуже багато - сусідка працювала в сільській бібліотеці і приносила мені літературу. В школі, звичайно, була шкільна програма - не можу сказати, що ці твори так сильно на мене подіяли. Почав писати вірші десь в 5 класі, потім перерва була – не знав, де саме застосувати свої сили: то думав спортсменом бути, потім журналістом. А у класі 9-10 почав звертати увагу на сучасних поетів – на тих, яких не вивчали у школі: Роман Лубківський, Василь Симоненко, Микола Вінграновський, Борис Олійник, Іван Драч, Леонід Талалай. Це пізніше я з ними познайомився і з багатьма товаришую. Оце на мене справило враження – поезія, яка не була в шкільних хрестоматіях.
Як відбувається процес написання поезій?
Дехто помилково вважає, що натхнення прийшло, сів – і швиденько написав. Але це не так, це професійна робота, якій треба приділяти дуже багато часу. Для мене процес писання віршів – це коли ти сідаєш за стіл, бажано щодня, і хоча б години 2-3 витрачаєш на те, щоб працювати, входити в потрібну колію, в поетичну атмосферу, в якій потім щось народжується. На жаль, часу на таку роботу в мене зараз немає, а тому те, що я зараз можу написати – це окремі рядки, а щоб довести все це до нормального стану, щоб зробити новий рукопис, потрібно десь 2-3 місяці постійної щоденної роботи. На жаль, останнім часом пишеться дуже мало.
Чи вміє поет щось робити, окрім сплетення слів – тримати молоток, сокиру, приготувати борщ?..
Дуже багато міг би розповісти, як я, навчаючись в Москві, робив із вареників і пельменів, які розтали, такого коржа чи пирога з м’ясом – рецептів є дуже багато по поводу приготування харчів. Молоток в руці тримаю, лопату теж можу. Правда, не завжди є можливість притінити ці вміння.
Дехто вважає, що поетом можна бути лише замолоду – років до 30…
Це не так. Був такий український поет Леонід Первомайський, який останню свою книжечку «Вчора і завтра» видав у глибокій старості, перед смертю. А вірші у ній були на такому рівні, на якому він в юності не писав. Якщо б Леонід Первомайський кинув писати після 30, ми б не мали тих високих зразків поезії.
Бути поетом дійсно стало модно?
Я цього не відчуваю. Але звернув увагу на одну річ: коли я був зовсім молодим і приїздив, наприклад, в Київ на якісь наради, поетичні семінари, там з 30 душ було 5 дівчат і 25 хлопців. Зараз навпаки – 5 хлопців і 25 дівчат. Якщо говорити про моду, то очевидно, для дівчат це зараз модно, а хлопці, мабуть, всі пішли в банкіри. 
Як ви ставитеся до нового покоління сучасних українських поетів, Сергія Жадана, наприклад?
Я його дуже поважаю як поета, дуже талановитий хлопець. Можливо, я де з чим не згоден - з його позицією з приводу лексики, і на цю тему міг би з ним подискутувати.
Стосовно нецензурної лексики?
Так. Чому на обідній стіл поруч з тарілкою борщу не можна поставити тарілку з лайном? Гіпотетично, можна але ми цього не робимо. Є кухня, є їдальня, а є туалет…
Про Подерев’янського навіть страшно запитувати…
Мабуть, щось подібне, коли відбуваються якісь зміни, було протягом всієї історії людства. Але традицією залишається не весь авангард, щось відмітається. Я вважаю, те, що робить Подерев’янський, не приживеться ні в якому разі. Якщо людство візьме собі на озброєння саме те, що пропонує він і інші в такому ж ключі, значить, воно собі пришвидшує ходу до самозагибелі, до бездуховності, до знецінення людських цінностей.
Але ж він перш за все художник, і за допомогою літературних експериментів йому вдалося привернуту до себе увагу як до художника…
Моя позиція така: в літературі головне - текст. Мине час, і нікого не буде цікавити, чи автор цього тексту лауреат якоїсь премії, чи він лівою ногою писав, чи він вчився відмінно в школі чи був невідомо ким – головне текст. Так само і в живопису. А привертати до себе увагу, рекламувати себе, займатися піаром – це все навколо літератури, навколо живопису.
Тобто, молодим авторам не треба привертати до себе увагу?
Якщо це їм допомагає самореалізуватися, то ради Бога. Є люди скромні по натурі, вони пишуть-пишуть, пишуть-пишуть – ніхто про них не знає. А потім хтось дізнається і каже: та це ж геніально! А інший щось пише чи малює, а йому не дає спокою, що про це ніхто не знає, йому хочеться в першу чергу себе показати. Це просто натури різні. І не треба все зводити до чогось одного, що тільки отак повинно бути. У одного є талант пробити свої речі і стати дуже багатим, продаючи свій товар за великі гроші – а інший, можливо, творить щось набагато цінніше, а не може його реалізувати. Але час розставить все на свої місця.
З часу отримання Вами Шевченківської премії пройшло вже 4 роки. Щось особисто це дало?
Нічого. Ну, дали мені премію, вона в фінансовому плані щось там означала, ну, слава Богу, видали за бюджетні гроші зараз, через 4 роки, книгу – дуже добре. А для мене як творчої особистості що це дало? Я що, став краще писати? Все ж не може писатися на одному рівні. У кожного поета, і у класиків теж, бувають і спади, і злети. Одному вручення премії – як допінг. А я до неї ставився і зараз ставлюся спокійно. 
А взагалі, чи потрібні нам літературні премії?
Я думаю, потрібні. Таким чином хоч трішечки привертається увага до літературного процесу. Так би воно було як тиха вода. А премії змушують звернути увагу: цікаво, а що він там написав? Один візьме погортає, скаже, що це нісенітниця, а другий почитає – і щось знайде для себе.
Чи може сучасний поет прожити лише своєю поезією? 
Якщо він буде гарним менеджером і на нього будуть працювати інші такі ж гарні менеджери, коли він дуже багато часу і уваги буде приділяти піару – то можна заробляти гроші, тим паче, що таким людям можуть допомогти і якісь зарубіжні організації, виділяючи гранти. Але це своє творче життя треба таким чином спланувати, щоб цим саме і займатися. І дехто, до речі, це робить успішно.
Судячи з того, що ви ще й малюєте, й бізнесом займаєтесь, поезія вас не годує.
Вона давно перестала мене годувати. За радянських часів я був, в основному, на творчих хлібах, багато друкувався, багато їздив, були виступи перед читачами. Я мав нормальні гонорари, за які міг тоді жити. Зараз, звичайно, коли система книговидання і книгорозповсюдження змінилася зовсім, вона не дає змоги заробляти поетові ті гроші, які він міг заробити колись. Зараз держава, можна сказати, повністю відійшла від цього процесу – що хочете, те й робіть. Я вважаю, що це помилково зроблено, не можна було віддавати таку важливу справу просто на відкуп.
Що ви можете сказати тим, хто вважає, що книга застаріла і незабаром відімре?
Я вважаю, коли людина бере книгу в руки – це найінтимніший момент у процесі духовного росту. Я глибоко переконаний в тому, що людство обрало собі хибний шлях під гаслом «Хліба і видовищ». «Хліба» – це матеріальне, а «видовищ» – це те, що не вимагає зусиль ні мозку, ні душі. А от якби людина звернула увагу на культуру, мистецтво - те, що вимагає зусиль мозку і душі, і тоді мозок і душа не атрофуються, вони будуть розвиватися, і таким чином, можливо, людство і зверне із того хибного шляху, який, я переконаний, веде до самознищення.
 

Лариса Жарких
фото Ігоря Бойченка
2010