Майстер забутого інструменту Дмитро Демінчук

Побачити на українському фестивалі людину в кілті (тобто, шотландській чоловічій юбочці), що грає на волинці, для багатьох було великою несподіванкою. Взагалі-то виступи на «Купальських зорях» зарубіжних народних колективів – не дивина. Але ні, це не гість з Шотландії, це киянин Дмитро Демінчук – людина, відома на весь світ, майстер народних інструментів, провідний спеціаліст на просторах СНД. Ще за часів СРСР він отримав 8 авторських свідоцтв на винаходи щодо народних інструментів. В свій час удосконалив сопілку - до нього існували діатонічні сопілки (створені по системі Піфагора), а він створив хроматичну, яка дає можливість відтворювати зовсім різні мелодії - від простеньких композицій до класичних.
На «Купальських зорях» Дмитро Флоріанович опинився випадково: мав поїхати на фестиваль в Шешори, та замість того разом з учнем вирушив до Голої Пристані поправити здоров’я – бо білет пропадав. А тут і свій фестиваль… Тож майстер встиг не тільки здивувати бабок на голопристанському базарі своїм екзотичним вбранням, а й поціновувачів гарної музики своєю чудовою мелодійною грою на волинці.

Дмитро Флоріанович, дехто вважає, що українці - це європейські шотландці.
Кельти – ті ж самі арійці, ті ж самі українці. Якось я грав на міжнародній конференції, то один професор мені сказав: «А ви знаєте, що ви побратими з кельтами? Що волинка в Україні раніше з’явилася?»
Невже волинка - це суто український інструмент?
Історія інструментів взагалі дуже цікава. Багато хто думає, що скрипка родом з Італії, а народилася вона в Чехії. Вважають цимбали молдавським чи угорським інструментом – а насправді це китайський. От і історія волинки дуже древня і довга. Вперше вона з’явилася в Індії, і робили її заклинателі змій – на пустотілий гарбуз трубочку очеретову закріпили, появилися отвори, і напівмедитаційним в’їдливим звуком заклинали кобр. З Індії у VIII столітті волинка пішла світом - у Пакистан, Іран, Афганістан, Македонію, Валахію, Болгарію. В Болгарії волинка зупинилась тому, що там багато очерету і є вівчарство. Азіати робили волинку з бурдюка бика чи корови, а там, де є вівчарство – із козячих шкір. Їх вивертали, потім підклеювали чи зашивали так, щоб вони не пропускали повітря, використовували очерет і почали вдосконалювати: появилися піфагорівська система діатоніки, почали робити звукоряд. Потім волинка попала на Корсику, звідти у Італію, потім Францію і Германію. Коли дійшло до французів, німців, вони до волинки пристосували систему Boehm – це основа всіх духових інструментів, вона є так само на флейті, на кларнеті. І аж в XII столітті через Ла-Манш римляни завезли волинку в Бретонію (а в Карпатах вона зупинилась набагато раніше, поляки, чехи, угорці, лемки, бойки зберегли її в такому вигляді, в якому вона була традиційно в селах). З Бретонії волинка потрапила в Шотландію, а потім в Ірландію. Там цей інструмент вже так прижився, що став традиційним. Тож, волинка є у всіх народів світу.
А українська волинка чимось відрізняється від шотландської?
Волинки майже всі однакові, одного характеру по звучанню, але в залежності від форми, від розміру цих трубочок, мають різні тембральні звуки. Наприклад, в шотландців одна ігрова трубочка і три баса, вони грають сі-бемоль-мажор, це дуже в’їдлива криклива тональність. У чехів одна ігрова трубочка і два баса. У гуцульської волинки (так само і у болгарської) аж п’ять басів. Традиційна гуцульська волинка збереглася до сих пір. Колись до мене приїздили консультуватися зі Львівського археологічного музею – під Берестечком в могилі козаків знайшли в частину інструменту, думали, що це суріпка, а виявилося, це ігрова трубочка гуцульської волинки. В народі ще її називають «коза-дуда».
Чому ви стали грати саме на волинці?
Я роблю всі духові інструменти, які є на Україні. Мій перший винахід – це сопілки, на яких зараз вся країна грає. Я це придумав у 70 році – і воно пішло у виробництво. Колись київський завод духових інструментів випускав музичну продукцію майже для всього колишнього Радянського Союзу, а зараз ледве робить тільки двері-вікна - нема фінансування, нема спонсорів. Коли я на московську фабрику влаштувався, то я уже робив інструменти всіх народів СРСР. Багато було цікавого. А от коли заграв на волинці, вийшла про мене стаття. Потрошку хлопці потягнулися, була «Країна мрій», яку проводив Скрипка, і пішов розголос. А потім думаю собі: а чим я гірше шотландця-ірландця? Я взяв собі систему гри, яка поєднує бемську і мою. І ото вже років 10 потрошку, потрошку… Взяв учнів - одного, другого - і пішло. Зараз чоловік 15 грають, 3-4 вміють самі майструвати.
Важко грати на волинці?
Важко трошки. Навіть професіоналу – піаністу чи скрипалю. Але хто грає на сопілці, тому легко, бо та ж сама система.
Чим приваблює волинка?
Взагалі, волинка виганяє нечисту силу. Один із задоволенням слухає, а інший кривиться і тікає. В людини є позитивні біотоки, і є негативні. І от у кого погані біотоки, відьми, наприклад, тільки чують волинку – ву-ву-ву. Якось заграв у кав’ярні, так одна бабка аж підскочила, наробила галасу, в той час як усі інші сприйняли це нормально. Значить, щось в ній було лихе... Під час революції на майдані ми удвох з учнем грали по палатках «Ще не вмерла Україна», обходили всіх. Бачимо, стоять жіночки в дубльонках, єнотових шубах, такі боярині Морозови, слухають мобілки. Беремо волинки, граємо. Одна повертається, дістає 100 гривень: «Ребята, я вас прошу: не пойте больше…»
На волинці грали і чабани, і воїни. Це мирний інструмент чи справжня зброя?
Дійсно, королева Англії дуже боялася сили ірландських волинщиків, не дозволяла їм грати, навіть наказувала вішати. Це вони придумали психотропну атаку і малим числом перемагали велике військо. Почувши звуки волинки, вороги лякалися і здавалися в полон. А вони грали-грали, поверталися, піднімали юбки і показували голу попу. Про це навіть є пісня «100 волинщиків». До речі, вони мали і послідовників: Наполеон, наприклад, до Москви добрався за допомогою барабану і волинки, Гітлер - флейтою і барабаном. Це психотропна атака - різкий високий гуркіт. Як і козацька сурма, яку чути на 5-10 км - Гнат Хоткевич у своїй книжці це описує. Але сурма козацька запозичена все-таки від турків, до нас дійшла у XVII столітті. А у свій час українська волинка входила до складу оркестру Війська Запорізького. Але не тільки воювали з цим інструментом: і весілля йшло під волинку, і похорони. Справжнім майстром волинщика вважали тоді, коли той міг ідеально зіграти три мелодії: пісню, яка викличе сльозу; пісню, яка звеселить; і пісню яка змусить поринути у сон. І хоч волинка у нас було пропала взагалі, я впевнений, що в Україні вона приживеться.

Лариса Жарких
2009